| Головна » Публікації » Конкурс |
поема "Роксолана".
| У далекій Україні, У містечку Рогатині Проживала там дівчина, Її врода була дивна: Очі мала сині-сині, Як волошки в Рогатині. Погляд тих очей прекрасних Був неначе небо ясне. Довгі коси кучеряві, Рудуваті та яскраві. По траві ходила боса, Розпустивши дивні коси. У батьків була одна І улюблена вона. Їй весілля готували Та придане відкладали. Перед днем весілля Насті Хтось із подруг на нещастя Запросив стару циганку, Погадати наостанку. Та карга поворожила, Коли дівчину узріла: Два весілля їй одній, Довгий путь і край чужий. Збиті ніжки у дорозі, Майже смерть і тихі сльози. Потім щастя і багатство Й невідоме досі царство. Вже зодягнена Настуня В білосніжну гарну сукню. Черевички дорогі Їй прийшлися до ноги. Гості в церкву поспішають, Але хтось їх сповіщає, Що вже турки на дорозі. Гості всі біжать в тривозі. Всі мерщій порозбігались, А Настусенька осталась, Бідна втратила свідомість І прокинулась...в полоні. Роздивилася кругом- Дикий турок з батогом, Б"є її подругу милу. Голову піднять несила. Заступитись небезпечно І,напевне,недоречно, Їх багато,ворогів І так тяжко встати їй. Плаття шлюбне розірване, Черевички розкидані. Дивно ,що її везуть Богу дяка ,за красу. Ті лихії бусурмани Довго Настю розглядали Й зрозуміли,що везуть Те,за що скарби дають. Гнали й гнали шляхом битим, Чорним шляхом,кров"ю вкритим Бідних бранок й парубків І не кожен вижив з них. Хто пройшов страшну"тресуру", Той навік нажив зажуру І відчув себе рабом У тих нелюдів,скотом. Ось уже дійшли до моря, Змили бруд,пішла торговля. Повели їх на базар, Ледве цей живий товар. Чоловіків продавали Як скотину на базарі, А жінок-кого куди, Це залежить від краси. Настя змучена була, Вся побита і худа. Лиш зостались очі сині, Як волошки в Рогатині. Продали нашу попівну Та віддали в школу дивну Де навчали,що робить, Щоб мужчині догодить. Як побачиш молодого, Опускати очі долу. Як старий запав на тебе, То нескромною буть треба. Хто з дівчат погано вчився І не так,як слід,дивився, То жорстоко був побитий У тій школі знаменитій. Наша бідна українка Розуміла,що всерівно Треба долі покоритись, Помолиться й не журитись. Прийшов день,коли Настуня Знов рум"яна і гарнюня Стала,наче в мами й тата. Треба везти ,продавати. Продали...Привезли прямо У палати до султана. Там вона служниця стала Одаліски Сулеймана. Швидко звикла до гарему, Плач не плач-усе даремно. В Україну не втечеш, Треба жить, де вже живеш. В один вечір одаліска Їй сказала досить різко: "Приготуй мене,вдягни, Сама вийди й пропади, Бо до мене йде султан, Мій коханий Сулейман! І не смій коли й захочеш Піднімать на нього очі!" Одягла її Настуня. Одаліска вже красуня, Вся у пахощах і шатах, Горда і така пихата. Наша бранка у куточку Вишива собі сорочку. На поріг ступив господар. Впевнений у нього погляд, Зріст високий,стан стрункий. Він ще зовсім молодий. Серце стукає дівоче... Підняла Настуня очі. Подивився...Очі сині Його геть заворожили. Не пішов до одаліски, Став ,мов вкопаний,на місці. Запитав:"Ти хто така?" "Я служниця лиш твоя." Вийшов він із цих покоїв, Сам не знавши,що накоїв. Господиня як змія Налетіла:"Фурія! Нащо очі підіймала? Я тобі про що казала?!" Та не встигла покарати, Звуть служницю у палати, До великого султана- В око впала Сулейману. Привели в покої дивні Те дівча,і очі сині Перелякано дивились На таку велику милість. Сулейман сидів на ліжку, Усміхнувся тільки трішки, Обійняв він стан дівочий, Пояснив,чого він хоче. Наша бранка запручалась, Як тигриця виривалась. Здивувала цим його, Ще такого не було. Кожна жінка так хотіла Побувать в його обіймах. Ну ,а ця?Ну й дивина: І не наша,і чудна. Запитав:"Чого ти так? Нема виходу,ніяк! Я хазяїн,покорися! Треба тут тобі змириться!" А вона лише сказала: "Я раба і я пропала! Покорюся і змирюся, І рабою залишуся. Ти Великий і ти мужній, Заслужив на слово дружнє І на справжнє почуття, А насилля-це ганьба! Хочеш тіло-бери тіло, А душа моя несміла Хай залишиться мені, Як і всі думки сумні." Довго-довго він дивився, Потім якось зажурився І Настуню відпустив, Захотів побуть один. Повели попівну слуги, Не в кімнату для прислуги, А в її покої пишні, Бо від Сулеймана вийшла. Розкіш,дорогі парфуми, Діадеми,різні сукні, Все найкраще в неї є, Все Настунечко твоє. Як їй заздрив весь гарем. Стали звать її Хурем, Сонцесяйна Роксолана- Їй тепер хвала і шана! Довго думав Сулейман, Бо такого він не знав, Щоби серденько боліло І душа когось хотіла. На прогулянки ходив Разом з бранкою,бо млів, Щоб вона прихильна стала Та скоріш коран прийняла. Бо ті сині ніжні очі Йому снилися щоночі. Тож нехай буде дружина Тая дівчина невинна. Прийняла коран,і скоро Закрутилось все навколо І весілля грали пишне- За султана Настя вийшла. Йшли роки,родились діти, Добре у любові жити. Зовсім бідний хан пропав, Українку ж покохав! Всім Настуня керувала, І закони видавала І дітей своїх хрестила. (Так ,як віра наша вчила.) Бідним бранцям помагала І мечеті будувала, Все робила ,що хотіла- Серцем мужа володіла. Це-історія є наша, Жінка-українка-краща. Її велич й духу сила Ціле царство покорила. | |
| Категорія: Конкурс | Додав: ruslanasapronova (26.07.2013) | Автор: Руслана Сапронова | |
| Переглядів: 781 |
|
|
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
[ Реєстрація | Вхід ]
