П`ятниця, 29.03.2024, 17:20
Вітаю Вас, Гість
Головна » Публікації » Конкурс

МАМА
Мама тримала мене за обидві руки, мама пригортала мене до себе, своє малятко, своє сонечко. Потяг відпочивав перед далекою дорогою, і, поки він спав, ми сяк-так вдавали усміхнених.
- Потяг 627, сполученням Чернівці-Київ відправляється з першої платформи, - залунав, наче з іншого світу, жіночий голос, і всі кинулися до мене: сестричка, близькі й далекі родичі, друзі, випадкові знайомі, колеги по роботі, мої учні, мої пси... Мене обіймають і плачуть, бо я їду, а вони залишаються, а це завжди важче, аніж навпаки.
Я їду дуже далеко і дуже надовго; туди, де не знатимуть про Стуса, де мої українські вишиванки обзиватимуть ґватемальськими. Дикий Захід не має моїх дрібоньких вуличок, пророслих дерев'яними лавицями і бабцями на них, але він має мою любов, бо там живе мій коханий чоловік. Я хочу до нього.
Я хочу плакати. Я хочу затиснути в обіймах маму, але ж де вона: "Агов, нарід, розступіться, віддайте мені її!" Потяг вже гуде. Натовп розступайться, як Червоне Море, і віддає мені маму. У нас в обидвох водостійка туш, але нам по щоках біжать чорні солоні струмки.
- Донечко!
- Мамцю!

Грає марш, і провідниця зачиняє двері. Всі біжать за потягом. Мама і мої пси - попереду. Друзі кидають у напівпрочинене вікно м'які іграшки і я почуваюся малою.
- Мамцю, я подзвоню з Борисполя. Я тебе люблю, мамусю! - я перегинаюся з вікна і зникаю, бо потяг повернув за ріг. Вокзал щезає. Дорогою я відсилаю і отримую есемеси. Я ще вдома, але мені печально.

Літак відправляється вчасно, пасажирів просять на борт. Згори усі поля полатані жовтим і зеленим. Мурахоподібні машини пускають сонячних зайчиків. Я примружуюся. Літак набирає висоту.

П'ять тисяч кілометрів. Ми над океаном. Пілот забув вимкнути мікрофон: "У нас на хвості велетенська птаха. Якщо вона потрапить в турбіну, нам всім гаплик." В салоні починається паніка. Я дивлюсь в ілюмінатор: "Мама! Ти наздогнала мене! Як твої крила? Тобі не боляче?! Мамо, ти ж не вмієш плавати. Ти ж боїшся води! Мамо-о-о-о!..."
Пілоти вимикають мікрофон і вдаються до екстренних заходів. Літак перетворюється на ракету. Із замаскованої шафки над моєю головою випадає киснева маска. Але я її не вдягаю, бо можу дихати і так.

Ракета врятувалася від моєї мами аж у відкритому космосі, а, може, у четвертому вимірі, бо я бачу, як стається великий вибух, як з нього виклубочується щось кулеподібне, як крижаніють динозаври, перші люди, дуже схожі на Адама і Єву, зачинають своїх перших дітей. Перші колісниці розвозять перших імператорів, за мить - чорні "Побєди" везуть таких же чорних людей у чорні-чорні провулки...

Пологовий будинок номер один. Під вікном стоїть мій тато. Я не пам'ятаю його таким молодим. Мама каже, що їй дуже болять груди, що погані соски, і я, заповита як лялечка, плачу. Мама також плаче. "Яка ж ти гарна, мамусю, в цьому по-літньому квітчастому халатикові і без макіяжу. Не плач, я навчуся ссати! Все буде добре, чуєш?"
Мама не чує, але дивиться вже не на татка, а кудись над зимовими дахами, туди, де зараз наш корабель.

- Кисню надовго не вистачить. Ми будемо повертатися! - рапортує перший пілот, і ракета бере курс на Землю.
До мене підходить стюардеса і вмовляє мене вдягнути кисневу маску. Вона заважає мені зосередитися: "Одчепися, не бачиш, я пишу мамі листа..."

Я наплакала два листи.
Два листки і чотири грами.
Я шалено хотіла до мами,
Тільки так, щоб не бачив ти.
Було байдуже, що листи -
То зневоднення неба взимку,
Краще я намалюю картинку,
Неспроможну ніким осягти...

Ракета знову стає літаком. Я дописала. Роблю з цього паперовий літачок і відкриваю ілюмінатор.
Категорія: Конкурс | Додав: Juliakosivchuk (20.08.2013) | Автор: Юлія Косівчук
Переглядів: 781 | Теги: мама

Публікації інших авторів

Вслухайся
Летний дождь Часть 1. Сияние в ночи.
А сніг січе
Рідна мова
звичайна жінка
Вибір
Мозаїка долі
Я б с удовольствием влюбилась не в тебя
Білий вечір (веснянка)
Дождь...

Всього коментарів: 0
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]