| Головна » Публікації » Конкурс |
Ніч безсоння…
| «Ні, не боляче мені уже...і не здійма душа тепер віршів...не сипле рим, не кида сліз в твої листи. Прости...прости, я не змогла сказать, що погляд твій так краяв душу, і краєм серця зараз мушу писать цю сповідь непорушну. Про що? Навіщо і для кого? Кому ця сповідь..? й де він? Скільки питань...і як усе банально...саме банальною найбільше бути я боялась...саме такою стала, вже й зізналась...то що ж тепер...де правду діти? Заколисати і спинити? Чи закувати в віти долі?..прогнати? Загубити в полі?..тотожність болю, його відлуння в душу...а серце ж не вокзал, і почуття чекать не мусять...ні...тож ні, не мусять...я йду...біжу...так, я тікаю звідти...себе втрачаю непомітно...марево блукає світлом...й на поміч кличе десь привітно. Ще одне слово і...прощання. Я обіцяю, це останнє...єдине не сказала я...я не люблю...вже не люблю. Прощай. Даремно часу ти не гай...» Сльоза упала й потонула в обіймах рук і мокрої душі...про що писала вже й сама не розуміла...заклякли почуття нестримно у повітрі і осінь кинула холодний вітер. Кивнув й собі підтримав дощик кружляючи раптовим гостем. Природа розтопила тінь печалі і ледь не гаряче спіткнулась і упала...тепер перед очима тільки біль і обрій між хвилями його надій. Де ритми серця, де римування? Також збентежились зізнанням?.. Вона ішла у невідомість, і пусткою у підсвідомість кидали біль свій люди, і темінь миготіла всюди. Хтось думає, що творчі люди...у них дарунок Божий серед проміння маси...а хтось – що творчість всюди...тож ми усі сіренька раса. Ось так у роздумах далеких блукала полем, степом, степом...думок двоїстої душі, на грані нервів, на межі. Долинає пісня « Як боляче іти у невідомість... » і з серця визирає невпинний шум...ламає рими і відбиває мрію в далечінь. І осінь так вже остогидла...дійде печаль якась фрегидна й щемить серденько безсумнівно...лишає біль свій послідовно...слід за слідом, слід за слідом...і знов без рими... І нікому послухати, і нікому почути...іти в безмежжя долі розбитої, прохати серце пошепки боліти...забутись стежку до тривоги розмитої, жвавість душі і її стукіт відкинути...прокинутись.Прокинутись і зрозуміти... – це сон, це сон...це просто марево, це марево нещасної душі. Відкритись і любити... – життя, життя любити, будь-де на периферії, на межі. Прости... | |
| Категорія: Конкурс | Додав: Anyasonya (25.07.2013) | Автор: Ромко Мішлі | |
| Переглядів: 756 | Коментарі: 5 |
|
|
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
[ Реєстрація | Вхід ]
