| Головна » Публікації » Конкурс |
Недоля як чари
| Вона сиділа на якомусь старому і потріпаному стільчику і завмерла в очікуванні того, що мало статися. По плечах бігали мурашки. У простій прозорій літровій банці старезна бабуся вперто колотила монети старим і порепаним ножем, старі і порепані пальці бабці мали щось розповісти про її долю. Про її сумну недолю. В душі лазили змії, намагаючись ранити у саме серце. На очі наверталися сльози. Руки тремтіли, а все нутро судомило. О Боже! Вона б ніколи не прийшла у цей старенький будиночок, якби не було так важко, якби все не зайшло в глухий кут. Коли так гірко, то можна просто пірнути у воду, хвилину постраждати (як вона звикла це робити), а тоді прощай, світе. І вона б так зробила, якби була впевнена, що там, на небесах, її не чекає ще гірше пекло, ніж на землі. Чомусь всі її казки закінчувались нещасливо. Бо казки в житті не існує. Але вона вірила. Всім серцем вірила, і всіма силами чіплялась за цю останню надію. Що все в якусь мить стане, як у тих казках, які читав на ніч татусь. Так тепло було у його обіймах. І як би хотілось зараз згорнутись кішечкою на його колінах і тихо заридати. Вона б волала до Бога, але боїться, що Бог її не почує. Вона б упала ниць, але боїться болю. Усе нутро зболене і наболене. Здається, що ще найменший порух, і всередині просто вибухне усе сльозами. Монети калатали об скло, шкребли його, дзеленчали, танцювали якийсь незбагненний танець. Ця магія і дивна обстановка наводила моторошність, проте вона не могла і поворухнутись, остерігаючись завадити роботі бабці. Якийсь невидимий демон, присутність якого вона інстинктивно відчувала позаду себе міг напасти щомиті. Той невидимий демон, що чатує на плечі і спокусливо-погрозливо лащить шию, ніби мотузок, що спочатку пестить, а потім підкошуються ноги і на тому мотузку на тебе востаннє глядить твоє втрачене так безглуздо життя. Ні-ні, вона ніколи такого не зробить. Навіть не тому, що боїться гріха (з гріхів, ніби химерний пазл, складається уся її душа), а тому, що боїться смерті. Боїться і страхається, хоч до кожного вона колись прийде. Якби не боятись, то вже б полетіла за веселками весняного грозового ранку, бо світ став далекий, чужий і не для неї… Коли вона прокинулась цього ранку, надворі тільки починало світати. Холод дихав на кожну клітину, розтікався по тілі, залазив під шмаття, ламав думки. Легкий туманець, який звичайно буває останніми літніми розсвітами, нагадував той дурман думок, що бився у голові. Трава пахла свіжістю і незайманістю, коли по ній ступали її босі білі ноги, як пахне особливою красою дівчина, в якій вбивають її цноту. Тільки мить. Першу і останню. Єдину. Одну. Яка щойно народилась і щойно померла… Трава так самонімо кричала. А їй думалось, що сьогодні вона нарешті очиститься, почне нове життя, розірве тонни ефемерного колючого дроту, що терновим вінком оплітає її серце. Вже давно не покидає відчуття, що вона застрягла у кущі шипшини, з якого не може вибратись, хоч напевно бачить шлях порятунку. Просто все заціпеніло, знежило, змертвіло. Боже, Боже, я більше не витримаю цього болю… Бабця морщилась і пчихала собі у трохи задерту вгору і зморшкувату бороду, яка, здавалось, тяглась до носа, що кінчиком заглядав мало не в рот, ніби хотів обійнятись. Вона вперто колотила монети, а дівча не знало, що з того вийде. Хата дихала дрібними вареними картоплями для свиней, затовченими крупою. Було парко і трохи млосно від задушкованої атмосфери тісної кімнати. Вікна запітніли, по склу збирались у зграйку і стікали донизу струмки пару. У кутку вона розгледіла ікони, неподалік висів дерев’яний хрест. Чомусь здивувалась, аж ніби захлиснулась. А що, чекала тут побачити чортят?! Але потім заспокоїлась: значить, бабця не від нечистого. А невидимий демон так само обплітав шию. Вона знала, що це гріх, і за інших обставин ніколи б не звернулась до цієї ворожки. Чомусь цей гріх здавався найстрашнішим, недозволеним. Не можна знати людині, що її чекає. Вона й боялась привідкрити шторку, щоб заглянути, що буде далі. Добре, якщо чекає добро, але як їй жити, якщо ця стара бабуся й на майбутнє напророчить їй саме лише лихо. Тікає від нього тепер… і куди — в обійми горя? Її тривоги вистачило б, щоб потекли пересохлі ріки. Її сліз вистачило б, аби заповнити спорожнілі чаші. Її холоду вистачило б, щоб знову заморозити розталі льодовики. Ой, мамо-мамо, навіщо ти родила мене таку нещасливу. Була глуха ніч, спокійна і млява. В тишині було чутно, як калатає серце, як пульсує кров. У відчиненому вікні було видно молодий місяць, що світив тьмяно, не в змозі пробитись крізь мряку перших туманів. Зачинила вікно, бо здавалось, що туман простягне руки до її горла і задушить, скрутить, як шмат ганчірки, і вона забудеться назавжди. Притулилась до подушки і мимоволі заснула, але лише на кілька митей, бо задзвенів будильник, і вона рвучко кинулась, не розуміючи ще спросоння, що це сталось і що вона має робити, для чого зриватись ще перед сходом. На неї чекав довгий шлях під напівтемним, ще сонним небом. Дорогою гойдались втомлені соняшники, вже не випростовуючись догори, а дивлячись вниз, мовби їй під ноги. Запитально гляділи і думали про своє. Скоро жнива. Скоро зима. Кінець. Битий шлях подекуди курився під ногами, здалеку долинали нудотні запахи свіжого асфальту. Десь клали дорогу. Усе таке сонне і байдуже, а вона іде в нікуди невідомо звідки і невідомо для чого. Просто іде. Раніше вона раділа першим весняним квітам і жадібно вдихала запах землі, щойно звільненої з-під ковдри снігу, землі, що кожного разу пахне, як малесенька дитинка, яку щойно мати ніжними обіймами витягла із ліжечка. Дитинний і невинний запах. А тепер вона топче ніжні фіалки і навіть не помічає їхнього крику. Черства і сліпа. Зотліла і згорена… Ось посеред банки завмерла сторчма одна з монет. Коли вона думала про це пізніше, то пояснювала це просто якимось фокусом. Бо, зізнатись, і тоді, коли сиділа перед бабцею, мало вірила у всю цю авантюру, а тепер це здавалось цілковитою маячнею. Які там чари?! Зцілення можливе тільки тим, хто у нього вірить, а вона не вірила. Якби ж то було, як таблетка аспірину: випив ― і точно знаєш, що гарячка спаде (хочеш ти того чи ні, віриш у те чи не віриш), а тут справа делікатна і зовсім непроста. Але тоді так треба було. Може, це також написано на нитках її долі, які тчуть десь у занебессі химерні і невблаганні мойри?! Але те, що копійка застрягла, ніби її з обох боків підперли ковбеньками, було фактом безперечним: вона це бачила на власні очі. Всередині ніби аж похололо, все наїжачилось і насторожилось. Що б це значило? Старенька муркнула щось собі під носа і підозріливо поглянула на бліде лице: - Тебе чекає білий вельон і музики. Але всюди бачу вроки. Хтось не хоче і заважає. Парубок любить і чекає, але щось стоїть перед вами, як тінь. Більше нічого не сказала, тільки веліла взяти цю воду і тричі виляти на себе, обмитись, вмитись і виляти в річку, не дивлячись, куди впаде. На обісті в бабці різко заквилила хвіртка і тихо зачинилась за її спиною. Розради і тут немає, хоч де б вона взялась?! Хіба ти сама на те сподівалась? Ну от, тільки розхвилювалась ще більше, руки тремтять, губи ковзаються, всередину ніби напустили мурашник, і він тепер несамовито копошиться. Мабуть, у тієї старої і немічної бабусі сил жити залишилось більше, ніж у неї самої. Надворі було досить затишно, але й притишено занадто, як буває перед грозою. Десь жалібно (чи то їй просто так здалось) співали пташки, повітря просякнулось запахом чорнобривців і ранніх айстрів. Ластівки літали мало не при землі, а здалеку чутно було гуркотіння дощу. Погано пам’яталось, як ішла додому. Ішла, як сновида, хоч добре знала, що поспішає. Треба встигнути до дощу. Вдома зробила всі процедури, назначені бабцею. Холодна вода діяла як електрошок. Просто виляла і нічого не відчула особливого. Тільки скоріше хотілось покінчити з усім, скоріше забути. Бо відчувала, що це не до добра. У цьому гріх… У всьому. Так само не пам’ятаючи, що робить, але з чітким наміром «швидше», вона опинилась біля річки. Чи то від спантеличення, чи від хвилювання, чи від того, що навіть крізь крони дерев відчувала, як падають великі краплі дощу (перші: поодинокі, але сміливі), але все в якусь мить пішло не так. Банка впала у воду, а вона навіть не встигла вилляти звідти воду. Враз сильно загриміло, і вона щодуху помчала геть… <…> У її житті було усе. І щастя, і відчай. <…> Вже недбала осінь розкидала всюди купи золотого листя. Туман серпанковою весільною фатою розлягався по запилюженій землі. Уже пройшло чимало часу, але, хоч і не вірила, та з кожним програшем згадувала ту пригоду. Життя зробило її менш вразливою і більш істеричною, ніби після страшної контузії. Тепер вона знає, що кохання не головне і не всесильне. Та величезна доля пристрасті, що присутня в цьому слові, швидко згорає, ніби пекуча іскра від вогню, згорає безслідно, але пропалює до дна. Тепер вона знає, що кохання ще десь є, але вже не для неї. Вона ще знає, що живе, але вже десь не тут. По вікні сильно тріпотіло і билось зів’яле і сухе листя. Як остання безнадія, воно просилось до тепла. Із замерзлим виразом обличчя і німою поставою, вона сиділа і тихо дивилась крізь шибку. Тиша лунала так голосно, що погрожувала задушити її останні емоції. У дзеркалі в’янула з осіннім листям її остання потоптана краса. Її скринька Пандори пливла берегами і ніколи не відкриється, щоб не розповісти її історію. Вона більш НЕ вибухне плачем і НЕ скрикне від болю. Паралізовані нутрощі більш не болять. Як у її улюбленому вірші, скоро (бо так завжди) прийде весна. Теплі дощі напоять квіти і відродять усе до життя. Весна ― це завжди шанс. Іще один. Серед пахучих квітів і запашних трав будуть витись яскраві кольорові стрічки барвінку і зовсім не доречі тут лежатиме її потоптаний і брудний весільний вельон. | |
| Категорія: Конкурс | Додав: 380969509744 (19.08.2013) | Автор: Люба Заводна | |
| Переглядів: 550 |
|
Публікації інших авторів |
|
|
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
[ Реєстрація | Вхід ]