| Головна » Публікації » Конкурс |
Нарис
| ОСІНЬ Він постукав на світанку, лиш за вікном почав народжуватися новий день. Жовтий, з відблиском літа, нікуди не поспішав. А за вікном у золотистому багрянці крокувала землею Вона - щаслива, сповнена радості, що врешті прийшла її година, розмальовувала природу під свій настрій, стомлено хлюпала смугастим дощем, бризкала життєдайним промінням. Ранковий птаства зліт зринув над полем, потягнувся до неба, креслячи кола і протикаючи груди пекучими болями. А потім… чекання, воскреслі згадки. Вона прийшла, щоб заколисати серце, розважити мудрість, сповнити світ власною музикою. «Скажи, ти постійно була такою?» - запитали дерева, що де-не-де займалися жовтим полиском. Туга за літом огортала їхні крона, як старість сивиною. «Так», - почулося у густих стіжках ясенів, зашурхотіло в листі дубів і кленів, крутнулося близько землі й знову полетіло світом. «А звідки ти приходиш і куди потім ідеш? – поцікавилась манлива далечінь доріг. – Я далеко бачу, але не бачу твоїх країв». Мої краї всюди. Мої крила великі, а подих – глибокий. Зрозуміти мене можна, лише зблизившись зі мною. В моїх скарбах переплелися життя і смерть. Та я завжди ростком рвуся у парость, щоб весною загриміти бруньками. Я приходжу, щоб дати нове життя». В повітрі вібрує прохолодно-тепла струна, в полях видзвонює місцями нескошене колосся: чи то навмисне залишене, чи забуте. Ні вітру, ні шуму. Блищить на криці роса. Сонце вип’є її згодом своїми вустами, підсушить хмаринки і полине життя – життя ясної позолоти, яка потім змарніє, відійде; згаснуть руді пожарища і в тиші суму стомлено притишиться земля. Вона прийде, та вже наступного року, неодмінно, розпалить руді шати, ляже суворою складкою в надбрів’я; затріпотить, чи просто, тихо задивиться в кімнату листочком, нікуди не поспішаючи, ні про що не думаючи – жовтим, з відблиском літа. Здолавши струм переживань, згасивши вогненну муку безнадії, я посміхнуся неба сині. В моїх долонях присяде перепочити журавлиний ключ, аби продовжити свій шлях, а з ним на його крилах – літо. Вона добра, лагідна, хоч і трішки розлючена. Бо кому, як не їй, відкривати двері у зимові холоди. «А так хочеться, хоча б на хвилинку, на мить стати весною, зустріти день щебетанням шпаків, жайворона, а не їхніми спорожнілими гніздами». Не гнівіть її, не ображайте. Вона - красива, жива, по-своєму заклопотана, врочиста, щаслива. Вона – Осінь. | |
| Категорія: Конкурс | Додав: prozaik21 (26.07.2013) | Автор: ОСІНЬ | |
| Переглядів: 713 |
|
|
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
[ Реєстрація | Вхід ]
