| Головна » Публікації » Конкурс |
вірші
| А я маю мішок... ... Забреду у ліси, загадаю бажання, - Ей, зозуле, накуй мені щастя мішок. Пролечу над лісами, полями, гаями, Закидаю всіх щастям, собі лишу мішок. Піду знову бродити, свою долю шукати, В бога щастя просити і чогось все чекати... Забреду знов в ліси, посміхнуся до сонця, - Ей, подружко, ти де? а я маю мішок ... *** Одного шаленого дня, Коли квітами пахло повітря, Заїхали з другом ми в парк Наслухатись його шелестіння. І било щасливе тепло Із-під ніг, в золотистій оправі, Ми вдихали п»янкий аромат Неможливого, на жаль, кохання. Подих На півдні Італії ночі пахли морем, Купелю гір, теплою долонею місяця... Пливли тумани зі старечої казки, Гострими шпилями тримали їх замки, Літаючими примарами дихали гори, Скелі танули від дотику неба, Зірки потріскували, боячись впасти, Пахло різьбленим димом, наче сновидіннями. – Доброї ночі!, – всміхалось сонце-перевертень, Свіжим подихом дмухав місяць серпень. Мов іскорки променіло бажання Бути ніжністю, солодкавістю, теплом, загальмованим часом, Зрости до гір і розкритись, розірватись, розлетітись, І десь там, на краях Безкрайого, Зостановитись, залишитись, оселитись, Випростатись і взнати все... Будні. Блукають кавалки Трьохмірні та ламкі, Обривки зі снів, уламки з життів. І мріють на волю Прорватись з неволі. Сказати? Скажи. Розказать? Розкажи. А час поміж пальці Стіка, як водиця, Мимо нас, мимо їх, мимо тих, мимо всіх. Спокою б десь взяти Й за ручку засісти. - Мама де, - Мама ти, - Мама вже, - Мама ми … Монолог. Я залишила всіх. Мій час настав. Мішок я вкинула на плечі Й пішла від всіх Світ-за–очі, удаль, В майбутнєє, у різне. З нічим й зі всім. Зі своєю думою І з багажем сторішнім. По полю, в темінь, Вбрід, в незнане, в морок, У боже, чи диявольське, В нове, чи в старе знов, Але пішла, побігла, полетіла, Пошкутильгала, поплелась. Я просто втікла. Лиш б … Себе би не забудь, Світ своїх мрій, Дитячих і наївних, У марафоні хижім, Придуманим людьми же Для людей. Як піт і кров, Як меч і щит, Як крига і вогонь, Вони хай захистять Мене. Там десь в кінці, Де круг мій До кінця обвисне І не обпалить більше Свічка зла, Хай мрії світлі Заступом послужать І не дадуть Зійти у небуття. ... Тінню зависло над нами прощання – життя перепилює душу нашу навпіл. Траурна стрічка на нашім коханні, живім і пропащім, як осені цвіт. Цвинтар Чеканний голос мармурових дощечок: Віра, Маня, Петро, Вася, Іра, Дмитро … і дати, дати, дати … Опромінений бюст і цитати пучок: пам’ять, вічна, весна, молодая, туга … і тіні, тіні, тіні … Сонце задумалось і вітер не штормить: хрести, ангели, очі, брили, камінь … і спіть, спіть, спіть ... Образи Цей клятий львівський склизлий дощ, Як морок, в душу затесався І змив сліди всі мої, мов До мене ангел не спускався. Чекати нічого. Усе. Під капцями калюжній сморід. Усе життя стіка, як бруд, В канаву, наче звичні стоки. А світла хочеться й тепла. Та де ж його на всіх узяти? Калюжі, бруд і капця стук, І образи по-під ногами … *** Пишу історію непочатого кохання Про нецілунки під розбитим ліхтарем, Про негуляння по кривій бруківці, Про непочутий галицький акцент, Про недихання й не обійми І про неблиск твоїх очей, Нескрип дверей і незітхання Й ще мільйон неіснуючих речей, Про цілий світ незачатих ілюзій І голова летить як в прірву, під укіс, А серце оніміло й глухо стука Німим набатом вверх і вниз. ____________________________ Конец. Октябрь. Теплынь. И солнца блик. И форумский галдежь нежданный. И снова вечное «Иль быть», Письма обривок и прощанье. И умираю снова я. И снова тихо и безмовно. В глазах живет сестра-печаль. А что внутри? там двор с кровавой сталью. Ни видеться, ни говорить, Ни думать вместе уж не сможем. Октябрь. Теплынь. И солнца блик. И страшный приговор «Конец!» нам подитожен. Усталость. Я тих и мал. Я страшно мал.. Приют – печаль. Я так устал … От всех. Предел. А сколько сил И сколько снов Хотел когда-то Сбросить вновь, От жизни скачущей, Оков … Но вечен день. И вечен бред Людской молвы. Печальный лик… И сказка кружит, Уплывая, А боль все нежит, Забывая. И неги сон Сбегает в стон. И вновь печаль, Как сна печать, На плечи опускает веки, Как липа Раннею весной побеги. Ни сном , ни отдыхом, А негой, А негой голой О придуманном навеки Вопит душа, Давясь в аду. И нет конца. И нету края. И так всю жизнь. До чьего рая? | |
| Категорія: Конкурс | Додав: LenaDAD (24.07.2013) | Автор: Лєна Дадукевич | |
| Переглядів: 668 | Теги: |
|
Публікації інших авторів |
|
|
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
[ Реєстрація | Вхід ]
