| Головна » Публікації » Конкурс |
Вірші
| *** Я від зоряного неба відірву тобі шматок, Стежку вистелю до тебе з ромашкових пелюсток. Я туманом сизокрилим твої плечі обійму, Срібним зоряним намистом в ноги я тобі впаду. У нестерпну літню спеку стану грозовим дощем, Попереджу небезпеку, буду лавровим вінцем. Землю підійму до неба- небо до землі схилю. Схочеш- я помру для тебе, схочеш- знову оживу. Стану янголом небесним, всі невдачі відведу, Каменем на перехресті шлях до щастя покажу. Душу, змучену чеканням, у дарунок принесу, Серце сповнене коханням, в твої руки покладу... Все віддам тобі , а потім я піду з твого життя, Лиш тоді ти зрозумієш- ким для тебе я була. 17.18.11. Вечір Впало синім морем небо на тополі, Полягло туманом в росяну траву, Так почався вечір у широкім полі, Заховавши сонце в сіру пелену. Все немов завмерло у тяжкій дрімоті, У німій надії на спокійний сон. Тільки десь далеко кумкання в болоті, Каламутить тиші бездоганний фон. Темрява вдяглася в зоряні перлини, Місячну дорогу кинула до ніг, Заблудила вечір в заспаній долині: Вічний та надійний ночі оберіг. 22.10.11. Підсніжник. (баллада) Я хочу дивну казку роказати. Хтось її може знати, хтось не знати: Чому всі квіти на морозі гинуть І лиш підсніжник не боїться хуртовини? Коли наш Бог усе створив на світі: Людей, моря, поля, озера й вітер, Роздав всі кольори, то аж втомився, Тут глядь,- а Сніг без крльору лишився. «Ну що ж,- я кольори усі роздав, Великий сотворитель наш сказав,- Іди проси. По світу помандруєш, То, може, колір свій хтось подарує.» І Сніг пішов, такий густий лапатий, Але без кольору – він колір йде шукати. Аж, глядь, волошка на тоненькій ніжці. Сніг просить в неї кольору хоч трішки. Йому Волошка мило посміхнулась, Ще на тоненькій ніжці повернулась, І відказала Снігу так:«Не хочу! Я й так уже дала на волошкові очі.» Іде Сніг, бачить, Чорнобривці жовті, Розкинулися геть попідворіттю. І Сніг зрадів, давай у них прохати, Щоб кольору йому хоч трішки дати... А Чорнобривці почали сміятись, До Снігу листячком своїм торкатись, А потім відказали: «Нас хоч і багато, Та ми не будем колір роздавати.» І Сніг пішов вже не такий густий, Але такий сумний, такий сумний... Та бачить він, що в далечі щось сяє І світиться, жарким вогнем палає. Підходить ближче – то струнка троянда, Її краса ні з чим вже не зрівнянна. Не може погляд від красуні відірвати... І в неї колір Сніг почав прохати. « Мені не личить розмовляти з Вами,»- І поколола бідний Сніг шипами. Вже бідолага увесь світ пройшов, Та кольору собі він не знайшов. Тут Сніг почув тоненький голосочок, Зирнув одразу під старий пеньочок: А там маленька, лагідна, тендітна, Така легка, неначе подих вітру, А посмішка яка в неї привітна, Росте, виблискуючи білизною, квітка. «Чому ти плачеш,- лагідно питає,- Чому у тебе кольору не має?» Сніг зручно примостився на пеньку І став розказувати про біду свою. «Не треба більше Снігу сумувати, Ти можеш кольору у мене взяти. Хоч він, мабуть, і не такий красивий...» «Та що ти, квітко, я такий щасливий!!!» З тих пір Сніг білий, а коли водою, Він починає плакати весною, Відразу ж біла квітка виростає І Сніг тихенько й лагідно втішає. Коли тріщить мороз і хуртовина налітає Сніг обіймає білу квітку й зігріває. Її під снігом, кажуть, слід шукати: «Підсніжник» - стали квітку називати. Відтоді Сніг не хоче квітів й знати. За цю він ладен і життя віддати. Тому всі квіти на морозі замерзають, Лише підсніжник холоду не знає. 15.02 99. Коротка ніч В зацілованім вітром полі Розстелився туман каламутний І відразу, розкинувши пута, Забожився у вічній любові. Ніч чарівна, мов подих, коротка У обіймах розтануло поле, І заплутався в травах шовкових Поцілунок на смак солодкий. У такому п янкому полоні Зустрічало поле світанок, Та, прокинувшись, заспаний ранок Стер туман у своїх долонях. І затихло поле від болю, Лише сльози – роси довкола. 21.02.12. Суперечка У весняну погожу днину Напередодні свята- Два приятелі зустрілись І стали вони розмовляти. Один сказав:-Жінка – квітка, Така ж прекрасна й духмяна. -Квітка,- промовив інший,- Зірвеш- вона і зів’яне. Вона, як стара краватка, Що вийшла давно із моди Носити її- не носиш, А викинуть, бачте, шкода. -А як тоді жінка- мати, В дитинстві тебе сповивала, Вночі не давав ти їй спати, Вона ж всю любов віддавала? - Для чого давити на нерви І матір до жінки рівняти? Не всі заслуговують честі, Щоб матір’ю їх називати. -А, що ж тоді вірна дружина З якою життя прожите? -Дружина-не завжди привід, Щоб вірно її любити. -Для мене жінка – повітря, Надихатись нею не можеш, Це тепле сонячне світло В зимові пекучі морози. Мені, наче сік берези Сльоза на щоці жіночій: Від неї ти ніби й тверезий, Та п’янко виблискують очі. А мова її солов’їна На серце, як пісня лягає, Душа, яку горе обійме, Рятунок у жінці шукає. Вона наче перша квітка, Що серце теплом зігріває, Така ж маленька, тендітна А силу велику має... І мабуть, ще б дуже довго Два приятелі сперечались, Та поряд проходила Доля І от, що на це їм сказала: -Що жінка для того щастя, Хто щастям її вважає, Хто в срібні, зоряні ночі Їй оди хвалебні складає. Для того жінка красуня, Хто щиро її кохає, Хто кожну душі сторінку, Неначе вперше читає. І знайте, що жінка усе те , Для кого вона, що значить. Як ставитесь ви до жінки- Тим самим вона вам віддячить! 02.03.2000. | |
| Категорія: Конкурс | Додав: AnnaChobta (19.08.2013) | Автор: Ніколайчук Аннна Андріївна | |
| Переглядів: 752 |
|
|
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
[ Реєстрація | Вхід ]