| Головна » Публікації » Конкурс |
Охоронець Ангелів
| Садиґурський йшов попереду, а за ним йшли його десятеро ангелів. Вони трималися трохи позаду, між ними і Володею Садиґурським завжди зберігалося рівно десять кроків. Oбвисла кишеня порожньо приросла до вічно брудного картатого піджака. Зазвичай у ній ховалося яблуко або цукерки, але сьогодні яблуко з'їла я, а цукерку "Тузик" - моя маленька сестра. Володя завжди всіх дітей вгощав і посміхався при цьому так, що ангели від радості підлітали аж до верхівок дерев і тріпотіли крильцями, обтрушуючи при цьомy з гілок листя. Листя падало на ніс мого пса, і він здивовано прокидався. - Юлько, а що він збирає на дорозі? - питала мене сестричка, лоскочучи нoса нашому бурому песикові Бурому. - Цвики*! - впевнено казала я. - А нащо? - Щоби ангели не прокололи ноги? - А-а-а! Шкарпетки у Володі Садиґурького були різного кольору і з різним малюнком. В шкарпетки були запхані сірі на кілька розмірів завеликі штани. З-під вицвілого блакитного кашкетa вибивалися пасма золотого волосся. У його ангелів волосся було таке саме, але у них не було кашкетів. Місцеві жителі любили Володю Садиґурського просто так, без якихось видимих причин, а причини невидимі були очевидні навіть для п'ятирічної мене. - Божевільних любить Бог! - казала мені мама. - Боже, вільні?.. Це вони вільні від Бога, чи Бог від них? - Донечко, яка ж ти допитлива. Не знаю. А я знала і тепер щодня вилізала на паркан, виглядаючи Володю Садиґурського, але коли його свита повертала на нашу вулицю, я ховалася і спостерігала за ним крізь щілину між дошками. А раптом він знову віддасть мені своє яблуко? Що ж тоді сам їстиме? Яблука цього разу не було, зате була солодка вода "Золотий Ключик" і булка. Він проходив повз нашу хату щодня. А де ж він жив? Мама не знала, а бабуся відмахувалася від моїх нескінченних запитань словами "там", "далеко" і "спитай його сама". Вона думала, що я не наважуся, і була права. Бабуся з самого ранку замісила тісто. Я аж підстрибувала від нетерплячки біля столу на тісній літній кухні, і тоді вона дала шматочок і мені. Бабусині боханці виходили пузаті і гарні, а моє тісто швидко перетворилося на сіро-бурий пластилін. Але бабуся все-одно мене похвалила, і я відчувала, що їй приємна моя "допомога". - Бабусько, а чого так багато булок? - Бо треба дати за поману. - Це як? - Коли сняться померлі і просять хліба, значить їм там скушнo, і треба дати за поману. Тогди Матір Божа привезе їм тачкою свіженькі колачі. Ти дивися добре, як буде йти Володя Садиґурський, скажи мені! Його Бог слухає першим. - Бабусько, а як ми взнаємо, що вона їх везе? - Ми, доню, це почуємо, бо тогди на небі грім. Мого кривого бублика поклали у духовку разом з рештою булок. Я потім довго тицяла свою випічку незрозумілого кольору в морду Бурого: "Ну їж, чого ти.... це ж за поману! Інакше твої предки будуть голодні." Пес зніяковіло відвертав голову і глипав на мене своїми розумними невинними очима. "Напевно, у їхньому собачому раю нема таких звичаїв", - заспокоювала себе я. Бабуся як у воду дивилася - вночі гриміло і блискало так, що, певно, всі душечки отримали запашну булку від Матері Божої. Деяким живим також перепало: стара баба Галя сказала "спасіба", бо хоч і прожила все доросле життя у Садгорі, так і не навчилася казати "най Бог прийме". Вона була родом з Воркути, чим, здається, дуже пишалася. Aле баба Ґєня сказала все правильно і навіть налила бабусі домашньої вишнівки, щоби краще пом'янути мого прадіда Миколу, якого я знала зі слів бабусі і однієї єдиної світлини. Він був дуже добрий і гарний, схожий на Домогарова, мав восьмеро дітей і молоду жінку, яка його ненавиділа. Я аж до темряви провисла на паркані, чекаючи появи Володі Садиґурського. Але він так і не прийшов, і я довго плакала, бо мій прадід сидів у Раю голодний. Мамі таки вдалося мене підкупити, дозволивши киці Лінді погратися зі мною у "доньки-матері". У хаті. Аж півгодини! Потім приїхала Бозя і привезла мертвим колачі на тачці, а мені міцний і кольоровий сон. Коли грім і блискавки вщухли, пошкрябана платівка дощу також повільно стишила свій патефонний ритм. Наступного дня тато повернувся з роботи злий і втомлений, бо його улюблений засіб пересування, мотороллер "Електрон", до якого тато дотесував лагідно-пестливе "чик", пробив ногу, себто колесо. Вже на самій нашій вулиці вхопив цвях своїм ґумовим копитом. Наш пес пристрибав не на чотирьох, як годиться порядним псам, а лише на трьох лапах. Він також поранив ногу, швидше за все, цвяхом, і сумно зализував червону плямку, лежачи на порозі хати. Всі його жаліли, навіть тато, який переживав ще і за свого "коня": "Ці молдавани знову висипали на дорогу купу сміття, поки вони добудують свою хату, у Садгорі жодного цілого колеса не залишиться. Треба йти сваритися," - сердито казав він. Сонце вже сіло на хрест церкви, коли я побачила десять золотоволосих ангелів. Останній, здається, трохи кульгав. - А де ж він? - бігла за ними я, і вони всі як один спинилися і, граційно, як на змаганнях з синхронного плавання, підняли догори вказівні білі пальці: "Там! їсть свіжі калачі." - А чого ж ви тут? - обурилася я. - А нам туди не можна, поки не знайдемо когось, хто буде збирати на дорозі цвяхи. Я від розгубленості потягнула за край свого рожевого бантика. Мені раптом стало дуже самотньо і гірко. Я так простояла дуже довго, мабуть з цілу хвилину. Ангели також не зрушили з місця. Тоді я втерла сльози і побігла від ангелів геть. Вони ще якусь мить дивилися мені вслід, я це відчувала, а потім вони знову продовжили свою неспішну процесію. - Чекайте! - кричала я їм услід, розмахуючи жовтим пластмасовим відерцем. - Вам вже не треба нікого шукати. Летіть до нього! - І щоби довести всю правдивість своїх слів, виймала з відерця іржаві подорожні цвяхи. * * * Коли я виросла, бабуся мені розповіла, що колись дуже давно Володя Садиґурсьий був надзвичайно вродливим парубком і мав прекрасну наречену з обличчям ангела. Вони от-от мали побратися, але одного разу прекрасна біла ніжка нареченої наступила на цвях. Дівчина померла від зараження крові. Того дня Володя Садиґурський назавжди став вільний від усього, окрім волі Божої. | |
| Категорія: Конкурс | Додав: Juliakosivchuk (20.08.2013) | Автор: Юлія Косівчук | |
| Переглядів: 800 |
|
|
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
[ Реєстрація | Вхід ]