| Головна » Публікації » Конкурс |
Одинак
| Міста старіють й історія надає їм привабливості. Крізь обновки в них то тут то там визирають шари минулого, як у циганській спідниці. Напівстерті написи, різьблені двері, кругле личко херувима під карнизом, коване плетиво балконів – наче забуті вишукані візитівки на таці; так приємно вражають, коли їх надибуєш в насипі яскравих рекламних буклетів, що їх повсюди лишає сучасність. Місто – різне для різних, затишне кубельце і несвідомий спрут, який випускає сірі щупальці усебіч, розпластується все більше і більше, мліє під гарячим сонцем, дерев’яніє під гонками вітрів, кашляє від куряви, сопе у димоходи старих будинків, штрикає небо гострими верхівками соборів і ратуші. В ньому копошиться тисячва дрібної живності, гамірної, крикливої, реготливої юрби. Місто вже звикло до її лоскоту і давно не зважає. Воно дивиться в небо, затягнуте прозорою органзою. Бути старим чоловіком у старому місті – печальна історія. Самотність час до часу проривається появою нового шахового партнера, але вони – чужі, вони всього лиш надіються заробити. Зазвичай зранку приходиш на знайоме місце, на лущену лавку, розставляєш фігури й чекаєш. Життя вчить чекати, а проте мало кого винагороджує. Чекаєш пригоди. Пригода обіцяє принести смисл у твої дні, просвіток у тяглий ешелон буднів. Нічого не трапляється. Вкотре. Перекур. Хіба не дивно, з яких дрібниць складається життя, яке воно насправді дріб’язкове? Ми живемо не в світі подвигів і пристрастей, а в світі набридлих маршрутів у набридлі місця, в світі, де муляє взуття, де пилюка облипає тебе, де постійно очікуєш решти у кілька монет… Він навчився грати в шахи всього кілька років тому, коли приречено зрозумів, що прийшла старість. Не хотів заперечувати її прихід, завжди боявся її, а однак не бажав пасувати перед її викликом. Вирішив зіграти нову роль, таку незручну для власної душі, але таку зворушливу для інших. Саме зворушливу, він знав це, пам’ятав-бо, як сам веселим блакитнооким парубком спостерігав із ніжним щемом за дідами у дворі, за тим, як вони азартно сперечались над картатою виглянсуваною дошкою, завзято коментували кожен хід, підколювали одне одного і так неохоче покидали місце битви. – Ей, дядьку, які ставки? – Які ше там ставки, ми на інтерес… Зараз він теж грав на інтерес і лише зрідка – на гроші, хоча для багатьох це був засіб заробітку. Ні, все ж він грав для душі. А ще для того, щоб створювати настрій. Є такі люди, які створюють чарівність міста, в яких відкривається його душа. Це вуличні музики, жебраки і гравці в настільні ігри. Вони – це ті, що до пори тримають час, стережуть кожен свій улюблений закуток, поки неспокійний натовп квапливо протікає повз них. Отак і він тепер сидів щодень на облюбованій лавці під старим вузлуватим каштаном, доброзичливо обсервуючи перехожих, думаючи про їхні долі, іронічно згадуючи й свою. Останнім часом полюбив філософствувати. Тільки думки його віддавали тугою, і сам знав це, і не міг інакше. …Життя відкрилось мені як довгий ланцюг втрат, аж до заключної – втрати самого життя. Ось перед тобою пробігають барвисті постановки, справжній святковий маскарад з оркестром. А ти не встигаєш вловити навіть запах – все тане, щойно з’явившись. Здається ніби світ просто глузує з тебе, дражниться, лоскоче і втікає. «Так, друже, ну й буркотун ти став… Значить, дійсно старий». Першого разу та думка аж врізала його, рад би віджартуватись від неї, але в дзеркало на нього дивилось старе обличчя, зморщене як осінній пожухлий листок, збляклі очі, яскраву літню синь яких наче розбавило молоко, і тепер вони сивіли тихим спокоєм згаслого пожарища. Схотів посміхнутись і обличчя збіглося дрібненькою сіткою, відкривши ряд поріділих зубів, що нагадав йому старий паркан із покривленими штахетинами. Дивився отак мабуть півгодини, наче не міг впізнати себе. І саме так мене бачать усі, прикро подумав. Ще змолоду передбачав, що старість буде найважче життєве випробування. Звичайно, не для нього одного. Старість – це одне з найважчих випробувань для кожної людини. Коли ти нарешті починаєш розуміти світ і його закони, коли нарешті починаєш розуміти, як діяти у ньому, виявляєш, що діяти вже нема коли, що світ все більше відвертається від тебе, все скупіше ділиться з тобою своїми багатствами. Яка жорстока доля знати і не могти скористатись цим знанням. Можна, звичайно, написати свої «повчання дітям», та жодні повчання не відмінять суворого повчання, яке дає життя. Та відкрив деякі радості і в старості. Старість втрачає стид і потайливість молодості, легше забалакує з людьми. Чого соромитись чи боятись чужого сміху за тією зморщеною маскою, яка сама є глум з тебе? Тепер він спокійно відкривав душу перед незнайомцями, ділився спогадами, снував розумування, на які вже мав повне право. Час до часу його провідував хлопчисько, безтурботний і задерикуватий, як і він колись. Підкрадався все в хвилини задуми старого і дзвенів у саме вухо: - Агов, дядьку, де ж можна стільки мріяти? Яка то панянка вас так зачарувала? - Цить, дурне, бо я тебе зачарую! …мене єдина пані тепер чекає, та шо з косою за плечима, тільки я до неї ше не хочу… - Ат, знов ви за своє… Як-но живеться? - А як, raz na wozie, raz pod wozem… тільки так. Так і сидів, свіжими ранками розставляючи своє військо на позиції, аж до теплих розімлілих вечорів, коли спина потроху нила, а розум втрачав пильність від численних ходів. Часом скулювався від раптового ознобу, який проймав тіло, тоді струшував плечима й усміхався: вона була десь тут. Панянка. Вона видавалась значно солодшою за старість, вона інтригувала, однак старість потрібно було витерпіти як важливий урок, як ритуал очищення через цілопалення. Так і сидів, у франтуватому капелюсі, пускаючи клуби їдкого диму. Нічого не трапляється. Вкотре. Перекур… | |
| Категорія: Конкурс | Додав: eudoksi (24.07.2013) | Автор: Бо Бович | |
| Переглядів: 658 | Теги: |
|
Публікації інших авторів |
|
|
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
[ Реєстрація | Вхід ]
