| Головна » Публікації » Конкурс |
Марго
| Це був один з тих вечорів, коли нікого не хотілося бачити. Я сидів у парку і нервово пив яблучний сік. Вже й не пригадаю, хто довів мене до такого стану, та й це не важливо. Єдині, хто в цей час розділяв мої тривоги і смуток - це качки. Здавалося, вони все розуміли і тому так тихенько плавали. Звісно, що навколо було багато інших людей, проте помічати їх зовсім не хотілося. Завдяки моєму виразу обличчя ніхто навіть не наважувався сісти поруч. І це мене тішило найбільше. З заходом сонця люди почали покидати парк. "От, нарешті!" - подумав я, задоволено допиваючи сік. Шкода лишень, що недовго я радів - за якусь мить коло мене виникла дівчинка: "Можна сісти коло Вас?". Продовжуючи думати про своє, я мугикнув щось на кшталт "Авжеж" і вона сіла. Чесно кажучи, мені за цей день дівчат було досить. Наче нічого не трапилось, витягнув "Футбол" і почав бездумно гортати сторінки, шукаючи хоч два цікавих рядки. Аж раптом побачив, що качки спішно наближались до мене. Виявляється, дівчина витягнула шматок хліба і почала частувати жителів парку. "Цікаво ж, - подумав я - в її віці тільки з хлопцями ходять. А вона - з качками". Остання думка змусила посміхнутись і це не залишилось без уваги: "Вони гарні, чи не так?" - мовила дівчина. - Авжеж, дуже! А Ви часто тут буваєте? - Та ні, не дуже. А Ви? - Та так, як сумно стає... - А чому ж сумно? - вона відійшла від ставка і знову сіла коло мене. - Довга історія. Друзів гарних маю, от і сумно... - Шкода. Значить це не друзі? - промовляючи, вона дістала із пакету записник. - Значить, що так... Варто додати, що нетривала розмова встигла мене роздратувати. Не за розмовами я сюди йшов, не за розмовами. Але щось цікаве було у дівчинці. Справді, всі її подруги точно вже по десять (якщо не більше) хлопців змінили. А вона ось тут, з качками. Не збагну чому, але це мені видалось винятковою чеснотою. Я вирішив познайомитись - гірше й так від того не буде. - Вибачаюсь, а як Вас звуть? - Марго -, дещо соромлячись відповіла незнайомка. - Дуже приємно, гарне ім`я -, в душі ж я ледь не насміхався. Ну де ж на наших теренах взялась Марго? Ось і асоціації дивні почали виникати. - Дякую, а Вас як? Я витримав паузу і з посмішкою мовив: "Називайте мене Вільямом". - Не смішно. Я справді Марго. Так матір назвала. - А я Вільям. Чесно кажу, так батько назвав. - Авжеж -, занотовуючи щось у записнику, Марго не приховувала певного роздратування. - Якщо не секрет, то що у Вас у записнику? - Секрет. - Угу, це вже цікаво. А якщо ж секрет, то що? - Багато букв. Цього й так ніхто не читатиме. - Давайте я прочитаю, щось не схоже на щоденник. - Навіщо Вам, у Вас же друзі. От про них і думайте. - Та що там! Один плюне, другий розітре... - А я що, третя? - Залежно від намірів... - Гаразд, читайте. Тільки мовчіть вже. У моїх руках з`явився аркуш, повністю заповнений буквами: "В парку сьогодні знову людно. Всюди діти, галас... Коло ставка якийсь чоловік. Він чимось розчарований. Не дивина, тут таких багато ходять. Його статура, вираз обличчя і одяг вражають - вперше бачу гопника в пальто і капелюсі. Сидить сам, як знаменитість, змучена шанувальниками..." - А що, тільки знаменитості усамітнюються в парках? - простягнув записника. - Та ні, просто така думка виникла... - Ще соціофоби роблять так. - Слухайте, не треба чіплятись до слів! Я зараз можу це качкам згодувати! - А Ви часто пишете? - А що Вам до того? - Цікаво. Після паузи, вона з докором поглянула на мене і, добріючи на очах відповіла ствердно. - Я теж пишу, тому й цікаво. - І що пишете? - Та так, прозу. Це все, що я вмію... - А хіба цього не достатньо? - Та от, навіть розмовляти не вмію. Слово Вам - вже поганий. Зараз вийду на вулицю - відлупцють ще... - Песиміст... А давайте напишемо одне про одного щось? Чула, це допомагає відчути спорідненість із суспільством. - Скептично до такого ставлюсь, але згідний. - Домовились! - погляд мене пронизував так, що ледве вдавалось стримати биття серця, - завтра о цій же порі? - О цій же... Ось так ми і розійшлись. Взагалі дивно, що незнайомка почала зі мною розмову через качок. Тьху, аж смішно! Прийшовши додому, я одразу сів писати. "О, Марго! Чарівна Марго! Як пишно назвали Тебе Небеса! Залишаєш Ти слід по собі скрізь! Досі не можу забути погляд Твій пекучий і лагідний водночас!..." Загалом, такої маячні в мене вийшло зо дві сторінки. Здавалось, там більше іронії, ніж справжньої творчості. З цим я наступного дня пішов до парку. Радісні качки голосно мене зустріли, чому я, втім, не дуже зрадів. На лавці просидів приблизно годину. Встиг вже і "Футбол" прочитати, і з качками порозмовляти, і кілька разів перевірити написане. За цей час Марго так і не прийшла. Ба, я навіть розсердився не на жарт і готовий був піти. Чесно казав собі: "От, ще десять хвилин - і йду! Хай знає!". Але за такими думками дочекався сутінків. Тоді вже й справді взяв аркуші до рук і пішов додому... "Але дурень! Побачив якусь Марго і вже побіг на другий день до неї! Та тьху, в неї таких повно - хоч підлогу встеляй! Але ж... вона писала про мене. А може про когось іншого? У всякому разі, я залишаюсь дурнем. Щоб повірити якійсь нахабі з записником!" - думки поборювали одна-одну. ...Наступний день виявився абсолютно вільним і я втретє пішов до парку. Сидів і перечитував свого листа. Що там брехати, я й сьогодні збираюсь до парку. Сидітиму, думатиму про те, що якась Марго і якийсь Вільям так ніколи й не побачаться. Та й все одно, як їх насправді звуть - хтось із них ніколи не пригадає тієї зустрічі, а хтось не зможе стерти з пам`яті. "Марго, я сьогодні знов прийшов. Що нового?" | |
| Категорія: Конкурс | Додав: VolodymyrGolod (18.08.2013) | Автор: Володимир Голод | |
| Переглядів: 810 |
|
Публікації інших авторів |
|
|
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
[ Реєстрація | Вхід ]
