| Головна » Публікації » Конкурс |
Києву
| Дивно, всі називають Його матір’ю руських міст, але для мене Він завжди є представником сильної статі. Чи то мені не вистачає чоловічої турботи та підтримки, чи то настільки велична столиця не може бути жінкою. Але я завжди шукаю спокою саме в Ньому. Його обійми ніжним вітром, поцілунки таким теплим сонцем… Гілки каштанів по-материнські піклуються, захищаючи від полуденної спеки. А ці кумедні тролейбуси дивляться на тебе своїми прямокутними оченятами і запрошують до себе. Він завжди дуже лагідний. Здається, що навіть коли надворі лютує стихія, вона незбагненно турботлива, неосяжно чуйна до Нього. Сьогодні було неможливо спекотно. Задуха проходила через легені, і на мить здавалося, що ти, щойно ковтнувши повітря, втратиш свідомість. Це була звичайна неділя, мабуть, як у всіх: клопоти, справи. Але щось в ній було пригнічуюче. Ввечері, в мене вже не було сил, чесно кажучи й бажання, сидіти вдома. Я взулась нашвидкоруч, вдягнула те, що не шкода, і вийшла. Дуже дивно, але у великому місті, де кожен намагається привернути до себе увагу, іноді виникає бажання зникнути, стати одним кольором з асфальтом, виглядати не так епатажно і не так нікчемно, аби тільки на тебе не звертали увагу. На сходах зустріла сусідку, що покрутила біля скроні, коли дізналася про мою вечірню прогулянку, але для своєї ж користі не стала зупиняти, а попросила купити їй цигарок. І справді, місто вже було заряджене - кожен очікував дощу. А небо вже було готове показати свою силу та владу. Чесно кажучи, ніколи не гуляла біля свого будинку. Моя подорож, зазвичай, обмежувалась маршрутом «робота-дім», але сьогодні вирішила йти зовсім у зворотньому напрямі. Маленькі краплі час від часу падали то на ніс, то на щоки. Згадалося дитинство, коли думав, що під дощиком ростеш, і так не хотілося відкривати парасольку. Я йшла вгору по вулиці і тільки здогадувалась про те, куди вийду. Я бачила дуже багато міст. Вони були великими, як Москва, або малими, як Павлоград; культурними, як Санкт-Петербург, або ж промисловими, як Донецьк. Але було в них щось спільне… Щось легке… Це їх вікна. Вони завжди теплі. Від деяких пахнуло свіжим борщем, від інших-ефірними оліями, а були такі, в яких жила старість зі своїм характерним запахом. І тоді я йшла по вулиці і зазирала у вікна. Знаєте, коли мешкаєш один, іноді так цікаво подивитися на інше життя. Кожне вікно було наче маяком, а люди як човни. Хтось був схожий на торгівельне судно, а інші були туристичними лайнерами. Але кожен човник і крейсер плив до свого вогника. Але більше мене цікавило, що чекало їх на «суші». Першим, що впало мені в око, було вікно звичайного п’ятиповерхового будинку. Туди тільки но увійшов молодик, а вже на шию йому кинулася гарненька дружина. Я, звичайно, пройшла повз, бо продовжувати слідкувати було б безпардонним зухвальством. Але мій мозок вже змалював цю ситуацію в усіх подробицях. Вони виглядали настільки щасливими, що неможливо було уявити їх розгніваними, з потоком брудних образ, що без зупину вивергаються з брудних ротів. Молоде подружжя було ще повне амбіцій, сподівань. Вони були щасливі, випивали один одного. І у своєму однокімнатному палаці, здавалося, він був королем, вона-королевою. А я йшла далі. В навушниках співав файний хлопець з Мукачева, розповідаючи про те, що він може зробити для мене. І я на хвилиночку занурилася в той палац. Я стала неважливо чим: книгою, люстрою, кішкою, ніжкою стільця, але мене наповнила те тепло, що деякі вважають коханням, а інші-божевіллям… Я не знаю чому я звернула свою увагу саме на те вікно гуртожитку. Звичайна кімната, де тулилися один до одного два або три або навіть шість студентів. Але сьогодні кількість не мала значення. У цій маленькій кімнатці, наче у мурашнику, був хаотичний рух: співали, грали, пили, цілувалися, а потім знову співали. Тут було не важливо де, з ким та як будувати відносини. Здавалося, кожен, хто потрапляв у це джерело молодості та безтурботності, беззаперечно ставав частиною цього дійства. Але поруч з цим вікном було інше… Хлопець з завмиранням серця притуляв дівчину до себе, а вона закривала обличчя маленькими рученятами, що були більше схожі на дитячі. Залишалося лише здогадуватися, що трапилося. Коли він опустив свої великі, чоловічі руки до її живота, все стало зрозуміло. Вона плекає в своєму лоні нове життя. Він обхопив рукою те, що тепер належало їм обом, те, що об'єднує закохані серця, а вона на мить подивилась в його очі і все зрозуміла… Це буде їхнім щастям, натхненням, і байдуже, що їм доведеться подорослішати завчасно. Несподівано я зловила себе на думці, що я стою під гуртожитком занадто довго… Деякі студенті почали пронизувати мене нерозуміючим поглядом, і я, опустивши голову донизу і ще довго розмірковуючи про побачене, продовжила прогулянку. А я вже зовсім не впізнавала вулиці. Люди пролітали повз мене, такі кумедні-боялися намокнути. А я йшла й міркувала… Чому саме вікна? Дехто звертає увагу на руки, нігті, волосся, погляд… А я на вікна. Як би можна було обирати друга за цим критерієм. Бо вікно, насправді, може розповісти значно більше. Його висота, колір штор та шпалер, аромати з вікна, пісні… Кожне вікно особливе, воно має власний настрій. Як людина… Я переглядала вікна, як діафільм. Великі, малі, круглі, дерев'яні… Але одне вікно відрізнялося. Від нього віяло незбагненною втомою. В кімнату увійшла, навіть впливла, беззвучно, наче повітря, маленька фігура. І лише коли вона повернулася до вікна, стало зрозуміло… Мені в очі дивилася блакитноока старенька. За зростом її можна була сплутати зі школярем. Без сумнівів, в молодості вона відрізнялася красою. Такі маленькі ручки… Можливо вона була піаністкою, або скрипалькою. Тоненькі пальці тремтіли, наче листячко, в надії міцно охопити склянку, аби тільки не впустити її, аби тільки не відчути свою слабкість. Вона точно мешкала сама. В кімнаті не було ні іграшок, ні сучасних постерів… Лише всеохоплююче відчуття старості… Вона повільна спустошила склянку і попрямувала до канапи. У її рухах відчувався біль, кожний наступний крок давався їй через силу, але вона намагалася триматися шляхетно. Сівши якомога зручніше, вона довго дивилася в одну з стін кімнати, а потім зняла з полички, що знаходилася в саме тому загадковому кутку, фотографію. В якусь хвилину мені вдалося роздивитися ту світлину. На перший погляд, звичайне фото, що є в кожною бабусі-вицвіле, з плямами від кави або чаю, десь з підписом ще не впевненої дитячої руці. Але я зразу впізнала на ньому цю стареньку: ці морські очі ще досі зберігали свою блакить. На фото вона була з молодим офіцером. Вона бездумно дивилася на світлину, коли несподівано почала розмовляти до неї. І робила це так природньо. Старенька розповідала про побут, про підвищення цін, про дурних політиків. Здавалося, це була остання людина з ким вона могла поговорити. Я на декілька хвилин відірвалась від старенької. На шафі, на вішалці поважно висів кітель старого зразку, але він був настільки доглянутим… Плямистий килим, як це заведено у людей похилого віку, огортав стіну своїми широченними крилами, а на ньому ще декілька фото… І на усіх блакитноока та офіцер… Я не хотіла заважати цьому таємничому ритуали і пішла … Такі різні вікна, такі різні долі… Я занурилася в роздуми. Вікна мене більше не цікавили-було достатньо духовної їжі для мозку. Але мене перебили дзвони церкви. Виявляється, десь поруч була капличка. І я наче прокинулася, усвідомивши, що у взутті хлюпає вода, а негода розігралась не на жарт. Я вирішила піти додому. Мабуть досить зазирати у чуже життя, у чужі вікна… | |
| Категорія: Конкурс | Додав: 83-405-00 (20.05.2014) | Автор: Анастасія | |
| Переглядів: 823 |
|
|
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
[ Реєстрація | Вхід ]