Вівторок, 15.06.2021, 06:04
Вітаю Вас, Гість
Головна » Публікації » Конкурс

ІІІ королі (Скорочено)
АРТУР

1
Дитячі забавки
Колись давно, серед гір та рівнин було славне Вільне королівство. На відміну від навколишніх королівств, які мали одного лишень короля і купу дворян, Вільне королівство мало купу королів, їхна кількість на разі складала триста вісімсот три королі, і жодного дворянина. Як і в кожному королівстві тут були бідні і не дуже люди, були пілігрими, актори і шахраї, всі чим багате людське суспільство. Єдине що у Вільному королівстві було суворо заборонено так це примус... В сусідніх королівствах подейкували, що за примус власного слуги навіть король міг не зносити голови, її, після цього міг йому знести перший ліпший король, а інші і слова йому б не сказали. Не заведено... Тут все робилося з доброї волі. Шахраї самі шукали собі покарання. В прислужники йшли через любов до короля, або власної справи. Тут не заведено було збирати податки, люди самі їх приносили, коли мали змогу. Кожен тримав своє господарство і доглядав за ним, навіть король... Сусідні королівства лише дивувались... Воно й зрозуміло. На відміну від більшості королівств Вільне королівство ніколи не було захоплене і поневолене, хоч пережило на своєму довгому віку чимало воєн. Примус вважався методом інших королівств тому був забороненим. Будучи роздробленим... казали, що у Вільному королівстві можна покинути власний дім і тут же опинитись в іншому королівстві ... воно тим не менш зберігало єдність. Раз на півроку з одному з королівств збирались всі королі, вершили суд, що траплялось рідко, розглядали відносини з іншими королівствами, домовлялись між собою про торгівлю, але частіше про весілля.
***
В той час як збирались королі й королевичі на маленькому дворі Готфріда, Ізабелла із своєю подружкою, принцесою сусіднього вільного королівства, по-дівочому обговорювали принців, що прибули до двору. Ізабелла втомлено оперлась на дерево, спиною до двору. Не до душі їй були всі ці королівські зібрання, витримані розмови ніпрощо і купа золота і діамантів, якими не гребували приїжжі королі і королеви. Ні, все це вишукане суспільство було явно не для неї. Інша справа Амеліса. Вона не відривала очей від двору і не замовкала ні намить.
- Он, он, поглянь, принц Рудольф зі своєю матусею. Рудольфу вже двадцять чотири, в двічі старший за мене, а досі з матусею під ручку ходить. Нещасний король Фрідріх вже п’ять років, як помер, батько каже, відмучився, а королева Матільда не спішить коронувати Рудольфа, той мовчить... Тюхтій цей Рудольф, і не подобається він мені, ти теж на його вмовляння не ведись... О! Поглянь! Принц Олександр, власною персоною. Він же казав, що не буде, кажуть такий скандал дома влаштував... три тріщини зробив через весь замок...
- Чого? – трішки образилась Ізабелла.
- Та й воно зрозуміло, чого, - не відривала очей від двору Амеліса. – Едхард же також буде, він давно приїхав, зі своїм низькорослим батечком. Ці двоє одне-одного терпіти не можуть. В обох характер, як в їхніх батечок, відірви і викинь. Прямо брррррр які з них будуть королі, аж уявити страшно. Кому воно треба таке жіноче щастя? Олександр ледь що відразу пику б’є. Спілкуються вони там так дома чи що? Едхард також пику б’є, але не відразу... він викличе на бій... і там вже ти подумаєш, що краще б відразу. Він ще лівша. В бою незручний в усіх розуміннях... Скільки принців від нього натерпілось, передати страшно... Але ти не переживай, я тебе їм не віддам... Боже! ... Господи! ... Нарешті! ... Боже, я його чекала! Артур... О, мій, Артур! Чого ж так довго? Хоч би пожалів нещасну принцесу... Він в оточенні батьків, як завжди... Боже, який він гарненький! Ну хіба ж можна було таким гарненьким вродитись?! А ще який він ввічливий, добрий, чесний... Може таких не буває, але Артур буває...
Ізабелла повернула голову, щоб роздивитись Артура.
- Звичайний собі принц... тільки боїться чогось, - сказала Ізабелла.
- Нічого він не боїться, - заперечила Амеліса. – З чого ти взяла таку нісенітницю?
- Йде невпевнено, озирається, - сказала Ізабелла відвертаючись від двору. – Йшов би він лісом такою ходою...
- Знаєш, що? – обурилась Амеліса. – Тобі не догодиш... і той тобі не такий, і цей не гідний...
- В Артура закохалась.
- А коли й так? Він все-одно найкращий...
Ізабелла ще раз глянула на Артура.
- Можливо й помиляюсь, - сказала вона.
- Не можливо, а таки помиляєшся, - поправила її Амеліса. – Не люблю коли ти на людей дивишся, як вовки тебе навчили. Тобі б з людьми спілкуватись, а не з тим звіром.
- Вовки, мене трирічну з лісу вивели, хоч могли й загризти. Це хороші тварини, чудові мисливці...
- Аж занадто, - зауважила Амеліса. – Чого ти така сумна? Сьогодні ж твоє свято.
- Мене вдягнули мов ляльку. Заважає все, ще й ці шпильки...
- Пішли туди, - сказала Амеліса, беручи за рукав Ізабеллу і йдучи з нею до двору.
- До Артура, - волею-неволею скорившись їй сказала Ізабелла.
- Як ти здогадалась? – сказала їй Амеліса.

Ізабеллі було нудно на цьому святі. Туди-сюди, пишно вбрані шмигали дорослі і діти. Через заборонений примус, у Вільном у королівстві все було покладено на волю Господа. Жодного тобі примусового знайомства. Ізабелла знайшла дальнє вікно, по-далі від цього шуму... і воно виявилось зайнятим.
Біля вікна стояв Едхард і дивився вдалечінь. Ізабелла дещо сторонячись підійшла до нього.
- Не стояла б ти поряд, - дещо холодно сказав їй Едхард.
- Заважаю? – ніби й не чуючи його тону сказала вона.
- Ні, не заважаєш, - відсторонено сказав Едхард. – Але я більше не господар власній шкірі... А ти гарненька... Мало що... Краще не стій поряд.
- То я гарненька?!
- Знайшов, як прогнати дівчину, - в півголосу вилаяв себе Едхард. – Так, - зібравшись сказав Едхард, - ти гарненька, і не був би я такий блідий можливо й наплів би тобі нісенітностей, та зараз я не в насторої. Зрозуміло? – сказав відвернувшись від неї Едхард.
Едхард дуже сподівався, що вона піде. Але Ізабелла бачила людей справжніми, такими як вони є і не спішила йти. Можливо йому зараз чи не найбільше потрібно, щоб хтось б хтось був поряд?
Деякий час вони стояли поряд мовчки.
Едхарду чим-раз було важче її непомічати, все-таки гарненька дівчинка, поговори він зараз з нею, а пізніше з її батьком, хто знає.... Та кому потрібен такий чоловік? Навіщо калічити дівчині життя?
Страшним сном йому здався її ніжний, не певний дотик і до дитячого наївне питання:
- Що це?
Ізабелла дивилась на нього великими очима і заледве не торкалась його невеличкої ранки на шиї.
Едхард тут же відвів її руку.
- Це, - сказав Едхард вхопивши її за руку, яка завбачливо була в рукавичці, а іншою вказавши на власну ранку, - це – проказа. Ніколи більше не лізь до неї з голими руками. Зрозуміло?... Це небезпечно. До мене взагалі торкатись не бажано... І не дивись на мене такими великими очима.
- Ти інший, - сказала йому Ізабелла.

Ну що цим принцам потрібно?... Ізабелла ходила замком без настрою.
***
- А чого ти не усіма? – якось не впевнено поцікавився хлопчик-одноліток.
Це був Артур. Він вже давно спостерігав за Ізабеллою, тільки підійти ніяк не наважувався. Артур звик до надмірної жіночої уваги до себе, звик, що для того щоб йому сподобатись жінці, достатньо декілька разів невинно покліпати очима. Жінки йому вибачали все... А Ізабелла проходила повз і уваги не звертала…
***
Повертаючись з лісу вони йшли сміючись, коли серед дерев саду побачили Едхарда і Олександра. Принци стояли одне навпроти одного, тримаючи в руках оголені мечі. Їхній вигляд був наскільки грізним, що Артур вважав за краще триматись по-далі, і став ненав’язливо відводити Ізабеллу... Але Ізабелла керувалась імпульсом. Вона знала лише одне, принци не мають битись, ніколи більше... Вона з легкістю вирвалась із стримуючих обіймів Артура. І кинувши йому:
- Чекай мене тут. Я зараз.
Побігла до Едхарда і Олександра.

- О, - з насмішкуватою зверхністю, сказав Олександр, - я ж і забув, що ти в нас благородний воїн, якому однак, не заважає рубати голови з дивовижною майстерністю... Батечко навчив? Хоч, кажуть, ніякий він тобі не батечко... Чи вам, торіанцям, голови рубати, що капусту тушкувати?
- Нам, торінцям, до вас, іллірійців, далеко, - з погорда сказав Едхард. - В нас немає жодної катувальної машини, немає каторги. Коли людина винна - вона помре, швидко, і без благородних знущань... Хочеш мене розсердити. Давай. Але батька мого не згадуй...
- Та не батько він тобі...
Повітря розсік меч. Мечі з лязкотом зійшлись в повітрі.
- Годі. Стійте. Зупиніться, - потонули в запалі бою.
Коли сходяться два хороших воїна стає принципово важливо, покласти суперника на лопатки, довести свою першість... тим більше, коли ці воїни, ще хлопці. Важкі мечі літали в повітрі мов пір’їнки, висікаючи іскри і створюючи чимало шуму... Збоку могло здатись, що йде страшна битва, ні на життя, а на смерть, і лише природжені іллірійці знали... це не бій, а дитячі забавки... Коли кістки, мечі і лати не трощаться – нічого серйозного.
Хтось поклав руку на груди Олександру. Це не міг бути Едхард, поскільки його він бачив і чудово контролював в бою, як думав Олександр. А ще він побачив округлі очі Едхарда... Щось до цього Едхард його лише оцінював з холодним спокоєм в очах. Він на мить опустив очі і... О, Господи! ... Його меч наближався до дівчини, яка одну долоню поставила йому на груди, а іншу поставила навпроти Едхарда... Олександр тут-же відвів меча і зробивши невеличке лайливе коло повернувся на місця.
- Якого дідька? – не стримуючи емоцій, сказав Олександр. – Смерті захотіла? А коли б вбив?
- Але ж не вбив, - дивлячись на нього проникливим поглядом, сказала Ізабелла.
На обличчі в Олександра відобразились взаємозаперечливі емоції. З одного боку, варто було б вбити цю нахабу. З іншого боку, де він ще зустріне таку сміливу дівчину? Зависока самооцінка підвищила і Ізабеллу в його очах. Авжеж, потрібно мати виключну сміливість, щоб кинутись під його, Олександрів, меч. В його очах навіть з’явились грайливі вогники.
- Це небезпечно, - зважено глянувши на Ізабеллу і пронизавши Олександра різким поглядом, сказав Едхард. – Не варто було так робити. Ми справді й вбити могли.
- Дивно, - зробивши не розуміючий вигляд сказала Ізабелла. – Здається про вас обох говорять, як про хороших воїнів...
- Правда? – аж засяяв Олександр.
Ця дівчина йому однозначно подобалась.
- Мало що люди говорять, - сказав Едхард, який не любив хизуватись, тай людські чутки його вже дістали.
- Ну можливо ти й ніякий воїн, - сказав Олександр Едхарду, - а я...
- Самозакоханий індик, - недбало кинув йому Едхард.
- Не при дамі, - ввічливо зауважив Олександр, глянувши на Ізабеллу. – Відповіси за індика, Едхарде.
- Ось не хай розмову про те, що я не син свого батька завершимо, - з холодною ввічливістю сказав Едхард, - і я весь до твоїх послуг, Олександре.
- Та годі вам, - не витримала Ізабелла. – Тільки тому не любите одне одного, що дуже схожі... Як хочете так і з’ясовуйте стосунки, але не мечами...
- Ну..., - трішки смішковито зауважив Олександр.
- І не навчулачки.
- То ти ще й думки читаєш? – знову з’явилась грайливість в очах в Олексанра. – А як вас звати, чарівна леді?
- Ізабелла.
Хто б бачив обличча Едхарда: гнів, обурення, ріжучий погляд ... і велике питання, кого він зараз ненавидить більше Ізабеллу чи Олександра?
Ще більше обурив Едхарда Артур.
- Ізабелло, ти йдеш? – окликнув її Артур.
- Йду, - відгукнулась Ізабелла. – Не бийтесь більше, - на прощання сказала їм Ізабелла і зникла.
Едхард і Олександр довго дивились їй в слід.... А потім подивились одне на одного.
- Навіть і не мрій, - сказав Едхард. – Я перший закохався.
Категорія: Конкурс | Додав: Skalka (21.07.2013) | Автор: Ірина Калашник
Переглядів: 794 | Теги: принцеса., Принц, ІІІ королі, король, Ірина калашник

Публікації інших авторів

Твої слова
Коли без тебе я..
Лишь бы не думать о тебе
Нам будувати новий світ...
Єрусалиму
Тріщини
Ластівоча заметіль
Діалог...
Я буду з тобою… /горелірика/
Старий монастир

Всього коментарів: 0
Додавати коментарі та оцінювати матеріали можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]